Там, де Сож води несе…

_MG_5228Тихо над річкою… І справді тихо, хоч сере­дина дня, до невеличкого сільця Нова Папірня рукою подати. Тільки хвиля хлюпоче об високий берег, та час від часу риба скидається. Досвідчений рибалка, який нас супроводжував, відразу визначив: «То жерех, а то сом». Ловити рибу в цих місцях заборонено ледь не до середини літа. І трави на луках ще не піднялися. У видолинках де-не-де стоїть вода.

Весною на цих озерцях спинилися перепочити із сотню білих лебедів. Та мало хто милувався диво-птахами. Немає кому. У Новій

Папірні пенсіонери доживають віку.

Донедавна довкола села курилися піски на невеликих клаптиках полів. Ті лани відвоювали в природи шляхом меліорації на невгіддях і болітцях. За часів Союзу навіть береги річки об­орювалися – не вистачало ріллі. А нині не те, щоб на малогумусних, на більш родючих землях самосійні переліски, знову болітця і луки. Природа бере своє, коли в неї не втручаються.

На протилежному березі Сожа, за смужкою лісу, не видно білоруських сіл. Хоч вони поряд – за якихось півкілометра від берега.

Біля Нової Папірні у Сож впадає річечка Немильня. А в Немильню між Старими і Новими Яриловичами ще менша річечка – потічок з такою домашньою назвою Каганець.

Русло Каганця розчищають у Горностаївці, селі, де була школа з російською мовою навчання, де мова місцевих жителів – коктейль з українських, білоруських і російських слів.

Та чи могло бути інакше, адже жили однією слов’янською родиною. Нині ж фактів хоч у жменю набирай: батько живе в Горностіївці, син – у білоруській Кравцовці, а онуки –

в Росії. Раніше, щоб зібратися за родинним столом, кількох годин вистачало, а тепер потрібно кілька днів. Кордони розділили не лише держави, а й сім’ї.

Такі реалії. І не лише в Горностаївці чи Нових Яриловичах, а і в Клубівці, звідки ми почали маршрут околицею Ріпкинщини.

Красивий, привітний край. Необов’язково було звертатися до місцевої влади, люди, які зустрічалися в селах і хуторах, на луках і берегах річок, охоче розповідали про складне сьогоднішнє життя-буття, про пережите в роки війни, про те, що уміли діди і бабусі, і, на жаль, не передали дітям і онукам – про забуті ремесла. А ще з болем говорили про те, як з роками витихають їхні села, безробіття жене останніх юнаків і дівчат на заробітки у великі міста. У селах зачиняють двері школи, клуби, навіть магазини, не ремонтуються дороги. Власне, цей процес набув масштабів всієї України. Та на прикордонні з Білоруссю він настільки очевидний, адже на протилежному березі Сожа ні поля не заліснюються, ні господарства не зруйновані. Люди роботу мають. Отже, і села житимуть, діти народжуватимуться. Хоча, кажуть, добре в Україні все починалося, та реформи не тим шляхом пішли. Кажуть, без відчаю. Тутешній люд вже нічим не здивуєш. Товстошкірим став. Життя тут жодне покоління медом не напувало. Особливо дісталося тим, хто війну з фашистами пережив. І людям,

і селам дісталося. Надто вже партизанській Клубівці…

 

Клубівка. Снується нитка життя

 

_MG_5118Чи думав-гадав кріпак із білоруського села Попівка Петро Чучвага, що, втікши від панської сваволі за старе річище Сожа, назавжди залишиться в цих глухих місцях, що до нього приєднаються такі ж, як і він, сіромахи. Житимуть у куренях, займатимуться мисливством, рибальством, бондарством. Пройдуть десятиліття – і осмілілі втікачі почнуть рубати ліс і ставити хати. І лише після реформи 1861 року Клубівку визнають селом, жителів наділять землею.

Пролетять роки, десятиліття. Потомки Чучваги встановлять радянську владу у Клубівці, організують колгосп «8 Березня», а затим пі­дуть на фронти Великої Вітчизняної, в партизанські загони. Якраз за зв’язки з партизанами 14 березня 1943 року село спалять, загине понад 500 місцевих жителів.

До Меморіалу жертвам фашизму вона приходить все рідше. Старість не пускає. Бабусі Ганні вже від роду дев’ять десятків скоро. Та пам’ять у колишньої вчительки місцевої початкової школи, затим сільського бібліотекаря Ганни Якимівни Логвиненко ще цупка, до деталей зберігає пережите, особливо в ті трагічні березневі дні далекого 1943 року.

– Поліцаї та інші прислужники фашистів оточили село. Хіба ж думали люди, що їх будуть стріляти і палити? Коли фронт котився на схід, селяни ховалися у виритих на городах окопчиках і погрібах. Виносили туди усе нажите. Гадали, що і нову біду пересидять у схованках. Та людолови прийшли не за партизанами. Ті вже за річку подалися. Фашисти за свою поразку вирішили помститися, – розповідає бабуся Ганна.

– Коли почулися перші вибухи гранат і стрілянина на краю села, ми з сім’єю теж повиносили з хати нажите. Мати вгледіла сусіда-поліцая і побігла розпитати у нього, що ж діється. Більше живою я матір не бачила, – важко зітхає бабуся.

– Карателі ішли селом і палили підряд всі будинки. Молода мати Галина Чучвага вибігла з хати з немовлям у руках. Фашист багнетом наколов дитя і викинув. У матері розірвалося серце…

Всю сім’ю сторічного Родіона Колоші загнали в палаючу хату. «Звірюки, дайте хоч померти своєю смертю», – стогнав дід. А його штиком у спину і у вогонь, де вже у передсмертних муках корчилися дочка, внуки і п’ятирічний правнук.

– Нас, – розповідає баба Ганна, – загнали в погріб і кинули туди гранату. Я сховалася у засіку з картоплею, підгорнувши під себе молодшу сестричку. Мені осколком голову зачепило, а сестрі ноги поранило.

– Коли все стихло, дісталися ми білоруського села Карпівка. Тамтешні жителі перев’язали рани, перевдягли нас, нагодували. Клубівці жили у них доти, доки не прийшли наші солдати.

– Ми не лише з карпівцями, а й з абакумівцями, як рідні, жили. У Лоєв на базар їздили. А нині білоруські села за Сожем – то вже інша країна. Щоб у гості сходити, треба в сільській раді довідку взяти, що там родичів маєш, а затим добиратися через прикордонні пости. Катер, яким плавали на базар, уже не ходить річкою.

Стара Логвиненчиха та й інші клубівці, з якими розмовляли, жаліє, що політики розвели два народи по обидва береги річки Сож.

– Ще на початку нашої незалежності, – розповідає сільський голова Клубівки Світлана Миколаївна Губар, – у селі працював радгосп «Сож». Одних лише дійних корів було з півтисячі, а скільки відгодівельного поголів’я! Випасів довкіл села вистачало, на дешевих кормах вигідно було розвивати тваринницьку галузь. Вигідно ще на початку 90-их. А вже у 1996-у радгосп реформували у колективне сільгосппідприємство, яке протягнуло до 2000 року і ліквідувалося. Непотрібним виявилося державі клубівське молоко і м’ясо. А, може, з інших міркувань загнали сільгосппідприємство в тупик.

Ще за часів радгоспу в селі заклали нову вулицю. Поставили 10 одноповерхових будинків для трудівників господарства. Ще стільки ж двоповерхових взялися будувати. Фундаменти заклали, два котеджі вже готували здати в експлуатацію, та якось враз будівництво припинилося. І в господарстві справи розлагодилися.

Згодом податкова служба за борги забрала цеглу з фундаменту, а як спогад про ті часи, он ті недобудови сум на людей нагонять і спогади про хай і незаможне, але стабільне життя, – ставить крапку у розмові про радгосп Світлана Губар.

З початком нового століття життя у Клубівці, а особливо в малих селах Олександрівка-ІІ, Лизунова Рудня, Вир, як свічка, догорає.

Якщо в радгоспі працювало більше 200 чоловік, то нині в Клубівці всього 182 жителі, з них 135 пенсіонери.

Їм легше хоча б тому, що кожен місяць пенсію одержують. А як вижити решті, де роботу знайти?

22 дітей, які залишилися без школи в рідному селі, возили вчитися у Нові Яриловичі. Але часто учні залишалися вдома. Не приїжджав за ними автобус, нічим було заправити. А пішки до нового місця навчання півтора десятки кілометрів.

Колись у Клубівці жили майстри, які робили дубові діжки. Їхні вироби на ярмарок у Ріпки возили, на всілякі виставки. Та помер останній майстер дід Михайло Гапоненко, а з ним і древнє ремесло. Нікому було передати. Юнаків у селі – на пальцях однієї руки перелічиш. Та й ті не до справи хиляться, а до чарки.

Ниточка життя ще снується з усе меншого і меншого клубочка – Клубівки. Колись річка клубкувалася у цих місцях, доки не проклала собі нове русло. Старе висохло, заросло кущами і травами, подекуди і досі стоять болітця. Ці місця, де ховався од гніву панів перший поселенець Петро Чучвага, називалися Клубівкою. Згодом і село перейняло цю назву. Намотувалася на клубок років ниточка життя. А нині роки йдуть, а ниточка тоншає. Щось не так прядеться в нашій державі…

 

Домівка в Білорусі, дача – в Україні

 

_MG_6910Нова Папірня – невеличке сільце, що крайніми хатами майже доходить до берегів Сожу. Довкіл заплавні луки, де гніздиться різноманітне птаство, далі – ліси. Хіба не жива казка!

Жили в селі знамениті льонарі і картоплярі. Та позаростали поля травами і лісами. Не прийшов у ці краї інвестор. Бал родючості тутешніх земель низький, поля куценькі, порізані перелісками. Важка техніка не розвернеться. А ось худобу є де пасти, та мало бажаючих займатися тваринництвом.

Жителі Нової Папірні – здебільшого пенсіонери, їм уже й корову в господарстві складно тримати. Копошаться на невеличких городиках. Кожен картоплю вирощує. Інакше як бульбою цю культуру не називає. Воно й зрозуміло: Білорусь поруч. Та й серед жителів села білоруси зустрічаються. Навіть дачники.

Любов Іванівна Драгалова їздить у село з чоловіком з Гомеля.

– Ще за часів СРСР ми нагледіли в Папірні хатину. Купили її під дачу. І ось уже два з половиною десятки років їздимо в село. Звісно ж, найчастіше влітку, – говорить дачниця. Білоруська сім’я овочі заготовляє в Папірні.

– Нас навіть кордон не зупинив, – каже Любов Іванівна. – Ми настільки зріднилися з тутешніми жителями, звикли до цих красивих місць, що про іншу дачу і думати не хочемо.

– Жаль, відходять люди, село старіє, – з сумом говорить білоруска.

Маленьке кладовище на обніжку села. Звертає на себе увагу старе гіллясте дерево у шапці лелечого гнізда. Дерево давно всохло і гніздо порожнє. Видно, не те тут місце, де птахи мають продовжувати життя. А он і друге дерево. Теж висохле і теж з лелечим гніздом.

IMG_8648– Он бачите стела і квіти, – показав на впорядковану могилу місцевий житель Микола Канцеревенко. – То наш воїн-афганець Микола Волохін. Посмертно нагороджений орденом «Червоної Зірки».

Родичів у «афганця» у селі не залишилося. Батьки повмирали, хата розвалюється і од старості, і од самотності. Та є в покійного два рідні брати. Живуть вони в Білорусі, та не забувають, що на батьківщині похований брат. Відвідують могилку.

На більшості могил старі, подекуди вже порослі мохом дерев’яні хрести. Видно, що їх майстер робив.

– Був у нас дід Андрій, – розповів Микола Канцеревенко. – Він один на все село такі різьблені хрести робив. А он і його могилка із незвичним хрестом. Сам собі дід заготовив.

Немає вже у Новій Папірні майстрів по дереву. Старі відійшли, а молодь у міста виїхала. У пошуках роботи. Хоч тут і райське місце, та блага з неба не падають. Треба ж людям десь на прожиття заробляти, ось і залишають облаштовані гнізда, розлітаються по світу. І, на жаль, більшість уже ніколи не повертається на батьківські пороги.

 

Жива вода Нових Яриловичів

 

IMG_7720Нові Яриловичі перерізає гомінка автотраса, тут центр сільради. Село ще живе, хоч безробіття давно постукало у вікна більшості жителів.

У 80-ті та й ще у 90-ті роки у селі міцно стояв на ногах радгосп. Славився він своєю звірофермою. Вирощували тут норку, цінне хутро якої розходилося по всій великій країні СРСР. Люди мали роботу, добре заробляли. Та нашій державі, як згодом виявилося, такий промисел ні до чого.

Нині од звіроферми практично нічого не залишилося. Та є ще два сторожі, які наглядають за порожніми приміщеннями. Ще продаються дротяні клітки.

Секретар сільради Ніна Котляр розповідає:

– Радгоспу не стало у 1996 році. На його базі трохи попрацювала агрофірма «Полісся» та й вона розвалилася. Люди живуть з того, що збирають у лісі ягоди і гриби і здають їх підприємцям або ж продають на трасі. Перші лисички беруть по 20 гривень за кілограм, а потім ціна знижується до 7 гривень. Чорниця протягом збирального сезону теж відчутно падає в ціні. Селян і тут намагаються ошукати.

У селі ще понад 600 жителів, та молоді мало. У малих селах, які розташовані на території сільради, як і всюди, життя затухає. Нові Яриловичі ще тримаються.

– Якщо раніше село знали завдяки норковій фермі, – каже секретар сільради, – то нині до нас їдуть набрати живої води з джерела.

Відразу за сільрадою невисока гора, усіяна в’язами. Деревам уже літ та й літ. Хоч, розповідають старожили, колись на цьому узвишку стояла церква. Попід горою річечка Немильня тече.

Церкву давно зруйнували. Тривалий час правилася служба в пристосованому приміщенні. А недавно збудували нову церкву. Гора, яку називають Силовою, може, від радості, що знову в селі з’явився Божий храм, просльозилася. Потекли з неї джерельні струмки. Біля одного облаштували капличку, освятили її. Воду з джерела здавали в спеціальну лабораторію на аналіз. Виявили в ній чимало срібла.

– Навіть у 30-градусні морози джерело не замерзає, – каже секретар сільради. – Хоч вода, бачите, повільно тече. Якби так з крану, то і при 5-10 градусах замерзла б.

Втамувавши спрагу живою водою з джерела в Нових Яриловичах, поїхали в Горностаївку – село, що теж сусідить з Білоруссю і має одну особливість: тут колись люди не тільки в колгоспі важко на хліб заробляли, але й з власної справи – шили валянки, не оті з валяної вовни, а з сукна чи з солдатських шинелей, а ще клеїли колоші з гуми. У селі це зимове взуття називають бурками, рідше бахилами, чунями.

 

Ремесло Горностаївки

 

_MG_5385 Бурки, бухавки, бахили, чуні, резини… Як би не називали валянки і гумові колоші в Горностаївці, та це зимове взуття й досі охоче носять у селах. Воно тепле, легке, зручне і носиться довго.

– Калі рєзіна добре склеєна, – з білоруським акцентом говорить Микола Супруненко, то чуням зносу не буде. – З сукна бурки не такі крєпкі, як з солдатської шинелі. А вату беремо з старих матраців, за цим матеріалом раньше в Ленінград їздили.

Микола Павлович Супруненко з того роду, який започаткував у Горностаївці це ремесло – пошиття теплого зимового взуття, використовуючи матерію і гуму.

Після Жовтневої революції селяни в Горностаївці багатшими не стали, хоч і наділили їх шматками землі. Ходили здебільшого в личаках, а взимку обмотували ноги онучами.

У діда Миколи Супруненка був рідний брат Микита. Так сталося в житті чоловіка, що доля зводила його у Вірменію. Там чоловік звернув увагу на взуття місцевих жителів. З добротного сукна вони шили валянки, колоші клеїли з гуми.

Дід привіз таку колошу в рідне село. Обережно розклеїв її, роздивився і собі спробував змайструвати таке взуття. Вийшло. Валянки шити було простіше.

Отож ще до війни у Горностаївці рід Супруненків започаткував своє ремесло.

Взуття сподобалося не лише місцевим жителям, а й мешканцям навколишніх сіл. Та пошиттям валянок і клеєнням колош зайнялися переважно горностаївці. Ця справа навіть у радянські часи, коли будь-який бізнес розцінювався як спекуляція, стала для багатьох джерелом добробуту.

Колоші клеїли з гуми старих шин.

– Після війни можна було дістати рєзіну з американських машин, – розповідає Микола Супруненко. – Ото вже легкі і крєпкі були чуні.

Дружина Супруненка Тетяна Іванівна, як і чоловік, до середини 70-их років у місцевому радгоспі працювала. Сімейним бізнесом займалися вечорами. А коли почали видавати патенти на пошиття валянок, як мовиться, обіруч взялися за справу. А колоші клеїли і продавали з-під поли. За це влада карала штрафами.

– Та і тоді люди шукали рєзіну і робили добре діло, – каже Микола Павлович.

Дружина нині на ноги нездужає.

– Другу групу не дали, бо хабаря не однесла, – каже. – Пенсія мінімальна. Добре хоч діти дорослі. Живуть у Білорусі, та додому приїжджають. Батькам од них поміч велика.

У селі давно немає радгоспу. Школу закрили. Колись багато бляшаних дахів добротних хат горностаївців виблискували на сонці цинком. Нині теж дахи під цинкованою крівлею, та іржа їх б’є, чистити нікому. Відживає село. І справа, яка колись годувала Горностаївку, пригасає, як залишене багаття.

– Дорого нині матеріал купляти і обувка вже так легко не продається, – каже старий майстер Супруненко. – Та ще наші бурки продаються на базарах. І буде на них попит, бо ж взуття легке і тепле. Ось тільки б майстри не перевелися…

 Підготував Микола Тищенко, Ріпкинський район

 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 KONICA MINOLTA DIGITAL CAMERA KONICA MINOLTA DIGITAL CAMERA KONICA MINOLTA DIGITAL CAMERA 22 23 24

Навігація

Наступна стаття:

Залишити свій коментар

Пошук
Знайти
Останні коментарі
Календар
Ноябрь 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
« Окт    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Вгору
© 2018    Копіювання матеріалів сайту дозволено тільки за наявності активного посилання   //    Войти